,  без  результатів  яких   практично
неможливе  подальше  якісне  законодавче  забезпечення  економічних  реформ,
фактично   до   цього  часу   ще  не  виконані.  Тому   процес  економічного
законотворення,  як  кажуть "пішов",  але  пішов  досить  нераціональним для
економіки  і  небажаним для народу України шляхом --  емпіричним,  тобто так
званим "методом" спроб і помилок".
     Саме  гірка емпірика  нашого  сьогодення  (особливо  масштабні  процеси
"тінізації"  і  кримінал  ізації),  здається,  вже  створила  всі  необхідні
передумови  для  подолання   у  свідомості  більшості  науковців  нав'язаних
міфічних   уявлень  псевдоринкового  лібералізму,  за   якими   ефективність
економічного  розвитку може бути  забезпечена лише шляхом стихійно-ринкового
саморегулювання  та повною заміною старої  законодавчої  системи регулювання
господарської  діяльності, що  базувалась  на нормах  публічного  права,  на
систему, яка повністю будується на нормах приватного права.
     Зараз стає зрозумілим, що директивне завдання щодо перетворення в норму
практичної  господарської діяльності  суб'єктів державного сектора економіки
головного гасла перебудови -- "дозволено все,  що не заборонено",  за  умов,
коли правом чітко не було визначено, а що саме має бути заборонено, призвело
до  сучасного безладдя в сфері матеріального  виробництва, зумовило страшний
сплеск економічної злочинності та поширення процесів "тінізації".
     Немає  необхідності  доводити, що  одним  з  основних  завдань, яке має
здійснювати державна влада, є стимулювання надійного  збереження та всебічне
примноження  економічного  потенціалу і національного  багатства України. Це
можливо  реалізувати  лише на засадах створення рівних  економічних умов  та
адекватної   державної   підтримки   потенційних   можливостей   розвитку  і
функціонування всіх форм власності  та  суб'єктів підприємництва, діяльність
яких не суперечить загальнонаціональним інтересам.
     Держава,  що  спирається  на  цивілізовані  засади ринкового  розвитку,
повинна  створити надійні економіко-правові  умови, за яких  примноження  та
якісний розвиток будь-якої форми власності має відбутися виключно на власній
(майновій та фінансо-
     83
        вій)   основі   за  рахунок,  насамперед,  вдосконалення  механізмів
підвищення  ефективності  господарювання та забезпечення  еквівалентності  у
відносинах обміну між суб'єктами ринку. Для цього держава повинна впровадити
надійні  економічні  та  правові  механізми,  застосування  яких   виключало
будь-які можливості паразитування одних форм власності за рахунок утиснення,
протиправного  використання або  загарбання  інших.  Останнє у  рівній  мірі
стосується як державної форми власності, яка не  повинна мати джерелом свого
живлення  та  розвитку   приватний  сектор  економіки,  так  і,  відповідно,
виключатиме можливість паразитування  приватних  форм  власності за  рахунок
використання державної. Тут, як каже прислів'я, "табачок (розуміючи  під цим
розмежування і недоторканість прав власності) повинен у кожного бути свій".
     Сьогодні  все помітнішими  стають масштаби тих негативних наслідків, до
яких  призвело  поспішне  і  непродумане  прийняття  законодавчих актів,  що
регламентують сферу взаємовідносин державної і недержавної форм власності та
регулюють господарсько-комерційні відносини суб'єктів різних форм  власності
на ринку товарів та послуг.
     Унікальною на цей час є ситуація, коли новостворювана система ринкового
регулювання, що  зводиться  на  уламках  зруйнованої  "до  основания" старої
господарсько-правової      системи,       базується      на       своєрідній
"декларативно-правовій   порожнечі".   Тобто  ми   є   свідками   виникнення
парадоксального для юридичної практики явища,  коли  у законодавчі  акти, що
мають  регулювати  економічні відносини, не закладаються (там,  де це  вкрай
необхідно),  "конструкції",  які  повинні  бути  побудовані  або  на  нормах
приватного , або на нормах публічного2 права.
     На  практиці,  у  законодавчих актах, що  регулюють  стосунки приватних
суб'єктів, спостерігається реальна відсутність чіткої  регламентації  дій  і
відносин,   що   заборонені  державою.   Також  не  визначаються   чіткі   і
диференційовані  карні  санкції  за  конкретні  порушення   забороненого  та
неконкретизовані   процедурні   механізми   їх  застосування   до  суб'єктів
підприємницької діяльності, що своїми діями порушують заборонене.
     Відсутня  регламентація  тих дій і відносин суб'єктів публічного права,
що дозволяються  державою, і, відповідно, відсутні санкції  та механізми  їх
процедурно-правового   застосування   до  суб'єктів,  що   дозволяють   собі
недозволені
     Катастрофічне збільшення випадків фінансових махінацій  та  економічної
злочинності у сфері  функціонування  державної (особливо казенної) власності
-- головне породження безсистемно-правового підходу до регулювання взаємодії
і  взаємовідносин  приватного і державного  секторів економіки, державної та
всіх інших форм власності.
     Для того, щоб  спираючись на використання юридичних засобів, відвернути
економічні  злочини,   обмежити  "чорну"   диверсифікацію,  треба   проблему
попередження    економічної    злочинності    розглядати    не   просто    у
кримінально-правовому  плані, тобто з позиції покарання або посилення карних
санкцій за скоєні злочини, а передусім в господарсько-правовому плані. Тобто
бачити  її  з  позицій   удосконалення   механізму   правового   регулювання
господарської діяльності та  взаємовідносин суб'єктів різних форм власності,
що  має не  допустити існування  та  створення  потенційних  джерел живлення
економічної злочинності.
     В умовах ринкового реформування необхідно здійснити  чітке розмежування
існуючого  правового поля:  по-перше,  виділити окрему,  що  має  базуватися
виключно  на  нормах  публічного  права,  юридичну  систему,  і  яка повинна
регламентувати    дію     механізму     реалізації     владно-управлінських,
організаційно-розпорядчих, вертикально-ієрархічних (або як їх останнім часом
прийнято  називати -- адміністративно-командних) відносин на засадах  чіткої
персоніфікованої  відповідальності  суб'єктів   органів  системи  державного
управління  за наслідки  цієї діяльності;  по-друге,  виділити побудовану на
нормах   приватного   права   цивільно-правову   систему,   що   регламентує
функціонування  механізмів  ринкових (товарно-грошових)  відносин  суб'єктів
приватної форми власності.
     Зазначені  системи  не  слід  штучно змішувати,  бо  це,  як  засвідчує
практика,  неминуче   призведе   або  до  придушення   державними   владними
структурами  свободи товарно-грошових  відносин, або  навпаки, до стихійного
виходу ринкового механізму за його природно-економічні межі. Останнє в  свою
чергу зумовить втрату необхідної керованості економіки, тобто спри-
     ДІЇ (це  стосується насамперед  державних  службовців  усіх  рівнів  та
керівників державних підприємств).
     85
       ятиме  подальшому  агресивному  домінуванню приватних  інтересів  над
інтересами  суспільства,  що  руйнівно  торпедує  стабільність  і безпеку  в
державі.
     Водночас  досвід  розвинутих  країн  свідчить,  що  механізм  правового
забезпечення ефективного функціонування державної власності у формі казенних
підприємств   (установ,  організацій)  та  механізми  правового  регулювання
діяльності публічних компаній  (капіталом яких держава володіє повністю, або
має в компанії контрольний пакет акцій) досить суттєво відрізняються.
     Їх відмінність полягає  в тому, що для перших  правова система повністю
базується  на  нормах публічного права, а  для других правова інфраструктура
забезпечення  підприємницької  діяльності   повинна   будуватись  на  основі
оптимального поєднання  норм як  приватного, так і публічного права. Тому  в
наших  умовах  для  забезпечення   надійного  і  ефективного  функціонування
державної  власності  у її різних формах проявів,  необхідне  створення двох
окремих кодексів: адміністративно-господарського  і господарського (за  умов
обов'язкового функціонування якісно відпрацьованого Цивільного кодексу).
     У чому, на  нашу думку, тут полягають головні  особливості створення та
практичного застосування зазначених правових систем?
     Адміністративно-господарський  кодекс  має  розроблятися   виключно  на
нормах  публічного  права.  Його законодавча  база  покликана  забезпечувати
регулювання   економічних   та   організаційно-управлінських  відносин   між
суб'єктами, що є розпорядниками  і  користувачами  казенної  форми державної
власності. Тобто його дія має поширюватися виключно  на владні структури, що
забезпечують управління та  контроль за використанням державної власності та
бюджетних  ресурсів,  а також  на  підпорядковані  їм  казенні  підприємства
(установи та організації),  тобто на суб'єктів, які забезпечують  економічне
та організаційне функціонування цієї форми власності.
     Цим   кодексом  мають   бути   чітко  визначені   права   і  обов'язки,
функціонально-організаційна  компетенція   відповідних  органів   державного
(галузево-регіонального) управління та регламентовані  їх взаємовідносини  і
адміністративна субординація та від-
     86
     повідальність  за кінцеві наслідки діяльності. До нього  повинні ввійти
законодавчі  акти,  що  регулюють  діяльність  Кабінету  Міністрів  України,
Адміністрації   Президента   України,  міністерств,   державних   комітетів,
адміністрацій, агентств, а також регламенті норми щодо правовідносин у сфері
управління    державним    сектором    економіки,    насамперед    казенними
підприємствами, установами та організаціями.
     Водночас господарський кодекс має створюватись  на основі  оптимального
поєднання  норм  приватного  та  публічного права,  що дозволить  юридичними
заходами поєднати ринкову  свободу суб'єктів  підприємницької діяльності,  в
тому  числі  і   публічних  компаній  та   корпорацій  (їх  саморегулювання,
самоуправління  тощо)  із  вкрай   необхідними   (враховуючи  сучасний  стан
"тіні-зації"   економіки),  елементами  державного  регулювання  і  контролю
поведінки цих суб'єктів в умовах ринкового середовища.
     Цей кодекс не  суперечитиме цивільному кодексу, побудованому  на нормах
приватного права за умови, якщо в ньому будуть узагальнені норми, що повинні
попереджати злочинність у використанні державної  та  комунальної власності,
та норми, які спрямовані на підтримку чесної підприємницької діяльності'.
     Виконання  названих  правових  заходів  дозволить   не  тільки  надійно
захистити  казенну  форму власності від  зазіхань криміналу, а  й затвердити
справжню   рівність  усіх  форм   власності,   тобто  сприятиме   подальшому
відновленню процесу цивілізованого ринкового реформування в нашій країні.
     Запорукою  успіху в  боротьбі з "чорною"  економікою в Україні  повинні
стати виваженість, послідовність, рішучість і невідкладність дій відповідних
державних  структур  і  населення  щодо  цього  негативного  явища  в нашому
суспільстві.
     Як  вже  зазначалося,  суттєва  особливість   вітчизняної   "тіньової""
економіки полягає в тому, що вона має значний
     До  нього,  як видасться, слід включити  наступні законодавчі акти: про
систему державного обліку і контролю в сфері підприємницької діяльності;
     про  публічне підприємство;  про  відповідальність  керівників  у  разі
банкрутства  публічних підприємств і  компаній; про державну  підприємницьку
діяльність  та  участь  капіталу  держави  у змішаних формах власності;  про
джерела походження первинного капіталу; про чесний бізнес тощо.
     87
       спектр  "чорної"'  економічної  діяльності,  яка обов'язково  повинна
відноситись  до кримінальної економіки. У той  же час вона  у багатьох своїх
проявах такою не є, оскільки використовує недостатню правову врегульованість
багатьох сфер економіки. Тобто середовищем її генерування є  зони  правового
вакууму, що існують у системі законодавчого забезпечення ринкових  відносин.
Наявність значних  правових  прогалин призводить  до  того,  що навіть  такі
кваліфіковані міжнародною практикою злочини, як "відмивання брудних" грошей,
штучні  банкрутства  та  різноманітні  фінансові   афери,   внаслідок   яких
порушуються  права громадян і ринкових  партнерів, здебільше  до  цього часу
кримінальним злочином в Україні ще не вважаються.  Останнє є вкрай соціальне
небезпечним  чинником,  що  генерує  зростання  "чорних"  видів  економічної
діяльності.
     Підприємницька  діяльність  об'єктивно потребує  постійного нарощування
величини  авансового  капіталу,  оскільки  її головним  рушійним  мотивом  і
головним  стимулом  є прибуток, що збільшується  головним  чином  за рахунок
розширення обсягів та підвищення ефективності економічної діяльності.
     Протиправний  "бізнес"  не  є  винятком  і  також  постійно  прагне  до
нарощування  свого капіталу.  Світова  практика  засвідчує, що  доходи,  які
отримуються  у  цій  сфері  "діяльності", беруть  свій  початок  переважно у
вигляді  грошової готівки.  Тому, маючи значні  суми грошової  готівки (як в
національній, так і іноземній валютах), правопорушники,  що діють  в країнах
із  ринковою економікою, практично обмежені в  можливості легальне проводити
значні готівкові операції,  здійснювати  вкладення  та  інше, не  викликаючи
підозри у відповідних державних органів та громадськості.  В цих умовах вони
намагаються створити  "законні  джерела" для легалізації капіталів,  що були
отримані незаконним шляхом.
     Для  здійснення  цієї  мети "чорним" бізнесом відпрацьовані  спеціальні
механізми. Для цього "брудні" гроші або розміщуються на рахунках в банках, а
далі  інвестуються в легальні підприємства, або вивозяться  контрабандою  чи
переміщуються  за  межі  країни іншими  шляхами.  Там вони  об'єднуються  із
доходами від законного бізнесу, переводяться із одного рахунку на ін-
     88
     ший за допомогою серії складних  банківських операцій, розрахованих  на
те, щоб замаскувати сліди незаконних доходів, та ін.
     Зазначені дії за  кордоном отримали назву "відмивання" грошей. Їх можна
визначити як процес, під час якого  "брудні" гроші (головним чином готівка),
які   отримані    внаслідок   протиправних,   суспільне   небезпечних   дій,
пропускаються  через банківську та  фінансову  систему таким чином,  що вони
перетворюються  в "чисті" гроші, тобто їм надається вигляд цілком легітимних
доходів, і  правоохоронні органи втрачають можливість встановити особу, що є
ініціатором  кримінальної   угоди,  або  визначити  першоджерело  злочинного
походження цих коштів.
     Загальна  нерозвиненість  і недосконалість  правової інфраструктури, що
регулює кредитно-банківську систему України сприяє поширенню "тінізації"  та
криміналізації вітчизняної економіки.
     У   програмній   доповіді   Президента   України  "Шляхом   радикальних
економічних   реформ",  якою  визначались  основні  засади  економічної   та
соціальної   політики   стосовно   стану   системи  правового   забезпечення
функціонування   банківської   системи   України,   було   зазначено:   "Для
врегулювання основних засад банківської діяльності необхідно за підрахунками
фахівців  понад 20 законодавчих актів. Ми ж маємо лише один Закон "Про банки
і  банківську діяльність", значна частина положень якого не має прямої  дії.
Як  наслідок,  процес  реформування  банківської  системи  набув  стихійного
характеру. Вкрай  обмеженими виявилися можливості впливу  на  цей  процес  і
Національного банку.  Катастрофічне нарощування  масштабів  позабанківського
грошового  обігу, численні  порушення,  що  мають місце в банківській сфері,
свідчать про те,  що  НБУ і держава  ще  не опанувала  необхідними  важелями
регулювання цієї ключової сфери економіки"*.
     Серед цих законодавчих актів насамперед можна  назвати наступні: 1) Про
ліквідацію і банкрутство кредитних установ;
     2) Про Національний банк України; 3) Про акціонерні комерційні
     Кучма  Л.   Д.  "Шляхом   радикальних   економічних  реформ".  Доповідь
Президента України про основні засади економічної  та соціальної політики //
Газета --Діло", No 82(293), жовтень. - 1994 p. - С. 5
     99
     89
       банки; 4)  Про  спеціалізовані банки;  5)  Про  інвестиційно-іпотечні
банки; 6) Про систему розрахунків у банківській діяльності;
     7)  Про порядок зберігання на банківських  рахунках комерційних  банків
бюджетних  коштів  та  цільових  кредитів,  наданих Урядом  України, та  про
відповідальність за  їх цільове  і своєчасне  використання;  8) Про  систему
державного обліку та  контролю  за діяльністю банківської  системи;  9)  Про
внесення  змін  та   доповнень   до   Кримінального   кодексу  України   про
адміністративні правопорушення  (з  метою  встановлення відповідальності  за
порушення  правил і зловживань  в  системі розрахунково-платіжних операцій);
10) Про вдосконалення механізму платіжних операцій і відповідальність банків
по  зобов'язанням  щодо  платіжних доручень  клієнтів;  11)  Про  банківську
таємницю  та  забезпечення  гласності  у діяльності  банківських  установ  і
публічну банківську статистику;  12)  Про  комерційний кредит  та вексельний
обіг; 13) Про  внутрішню службу  безпеки  у банківській та валютно-кредитній
сфері; 14) Про систему  безготівкових розрахунків;  15)  Про обіг готівкових
коштів, посилення відповідальності за своєчасну  інкасацію грошової  виручки
та норму  касових залишків; 16) Про  систему резервування  грошової готівки;
17)  Про  кредити  та  кредитну  систему; 18) Про  ощадну  справу;  19)  Про
відповідальність банків за  незаконні грошові  операції; 20) Про страхування
депозитів  та  захист  інвестицій  у банківській системі в  Україні; 21) Про
справедливі умови надання споживчого кредиту.
     За  умови   фактичної   відсутності   правової   інфраструктури,  вкрай
необхідної  для цивілізованого функціонування банківської  системи,  вона  у
своїй діяльності  керується більш ніж 500 нормативними  підзаконними актами,
що були прийняті Національним банком України протягом останніх п'яти років.
     Поширенню  цього  явища, пов'язаного із "відмиванням"  грошей,  значною
мірою  сприяє  закритість  кредитно-фінансових установ,  банківська таємниця
вкладів.   Внаслідок  цього   торговець   наркотиками  або   інший   суб'єкт
кримінального середовища отримує можливість не тільки переміщувати гроші  по
всьому світові, але й "легалізувати" їх.
     Для "відмивання"  грошей торговці наркотиками та  інший "криміналітет",
як правило, обирають певні так звані "країни-
     90
     лазні",  кредитно-фінансова  та  правова  система  яких   має  наступні
характерні   ознаки':    по-перше,   законодавством    країни    нео-бмежено
регламентована  таємниця комерційних і/або банківських  операцій;  по-друге,
існує  невизначеність законодавчої бази  щодо реєстрації і джерел походження
первинного капіталу (в т. ч. іноземного); по-третє,  державою легалізовано і
надається сприяння існуванню анонімних банківських рахунків у вітчизняній та
іноземних валютах2; по-четверте, відсутні обмеження  (або існують мінімальні
обмеження)  у  відношенні обміну  будь-яких  сум іноземної  валюти або  щодо
повної  свободи підприємницької  діяльності,  а  також  відсутній  державний
контроль за діяльністю іноземних  корпорацій і приватних  осіб;  по-п  'яте,
відсутні податки або оподаткування  доходів іноземних корпорацій знаходяться
на відносно низькому рівні тощо.
     Зазначене  пояснює рівень небезпеки, що постає перед Україною, оскільки
вона,  на  погляд "кримінального"  бізнесу,  відповідає  всім  перерахованим
ознакам  "привабливості",  як "країна-лазня".  "Відмивання  брудних  грошей"
вкрай негативно  впливає  на  суспільство.  Воно, по-перше,  навіть за умови
сталих  суспільних  систем  загрожує економічній  безпеці держави,  оскільки
дозволяє  правопорушника